“Глядач приходить у театр для перезавантаження”: інтерв’ю із Андрієм Ковальчуком, директором Хмельницького муздрамтеатру
Повномасштабна війна вплинула на українське театральне життя і сприйняття глядачами театру. Яку історію запропонувати зі сцени: сумну чи веселу? Як знайти баланс, обираючи між складною виставою і постановкою для психологічної розрядки? Як вдається поєднувати творчість і благодійність?
– Пане Андрію, ви за освітою педагог і економіст. І вже сьомий рік керуєте театром. Звідки така любов до сценічного мистецтва?
– Доля, напевно. Будучи студентом, не планував присвячувати своє життя культурі. В педагогічному на факультеті іноземних мов вивчав англійську і німецьку заради подальшого розвитку. Паралельно вступив в інший виш — на економічний факультет. Потім служба у війську, заочне навчання у правничому університеті. Моя кар’єра в культурі розпочалась, коли мені, 24-річному, запропонували посаду заступника директора Хмельницької обласної філармонії. Я погодився. Працював у чудовій команді, отримав безцінний досвід. Тому, коли в 2018 році відкрилась вакансія директора Хмельницького обласного академічного муздрамтеатру імені Михайла Старицького, подав свою кандидатуру.
Це вагомий шмат мого життя, пов’язаний зі складними історичними моментами в країні. Раніше під час пандемії, а зараз — у війну — театру доводиться приймати виклики, стикатись із ризиками в роботі: планувати чи не планувати вистави, як глядач відреагує на репертуар, чи вдасться нам заробити.
– Попри це, театр Старицького продовжує збирати аншлаги. На прем’єрах переповнені зали. Я, як шанувальниця театру, особисто в цьому переконалась. Наші колеги днями провели невеличке опитування серед жителів Хмельницького, яке показало, що люди віддають перевагу театру перед кіно. Чому?
– Мабуть тому, що глядач приходить у театр для ментального перезавантаження. Людина співпереживає разом з акторами. Відбувається живий обмін енергією: сцена — зала, актор — глядач. Фільм на екрані кінозалу теж носить якісь елементи психологічної розрядки. Але театр сильніший, бо живіший. Його неможливо нічим замінити. Це соціальний продукт. Він існує ще з давніх-давен. Людям потрібно на дві години відключитись від важкого сьогодення, посміятись, побачити легку виставу, отримати задоволення і при цьому ніби бути учасником дійства.
Третина нашої аудиторії — вимушені переселенці і військовослужбовці. Ми привозимо поранених воїнів із госпіталю, які там лікуються, щоби тут вони пройшли своєрідну арттерапію. Після вистави спілкуємось з ними, хлопці діляться враженнями. І деякі, як виявляється, вперше побували в театрі. Вони отримують позитивні емоції, відключаються від проблем, у них навіть очі світяться. У той момент розумієш, наскільки твоя робота потрібна.
До того ж, ми активно популяризуємо театр. Щоби утримати 150 осіб штату, треба заробляти.
– Скільки потрібно грошей на це?
– Витрати на зарплату і комунальні послуги, а це приблизно 20 мільйонів гривень у рік, нам допомагають покривати обласна рада і обласна військова адміністрація з бюджету. На решту — постановки, костюми, декорації, інші господарські потреби — стараємось заробити самі. Частину приміщень здаємо в оренду. Проводимо концертні заходи. Частково зароблені кошти вкладаються в театр, у тому числі в ремонт. Оскільки приміщення величезне, понад 9 тисяч квадратних метрів, збудоване ще у 1982 році, постійно десь щось сипеться.
Намагаємось створити максимально комфортні умови для відвідувачів і працівників. Звісно, є речі, на які ми не можемо повпливати. Повітряна тривога, наприклад. Тоді перериваємо виставу, просимо пройти в укриття. А оскільки тривога може тривати довго, показ переносимо. І знаєте, що приємно, люди все одно повертаються і додивляються.
– Чи плануєте підвищувати вартість квитка?
– Квитки коштують від 100 до 300 гривень. Із вересня, тобто з нового театрального сезону, плануємо збільшити вартість найдорожчого квитка до 400 гривень. На жаль, ціни диктує інфляція, зростають витрати.
У перші місяці повномасштабної війни у 2022 році ми працювали, вважайте, безоплатно. Вистави давали благодійні: глядачі не платили за квиток, а гроші кидали у скриньку для ЗСУ. Пригадую, як в наших акторів сльози були на очах, коли до скриньок вишиковувалась величезна черга. Тоді нам вдалось зібрати близько 300 000 тисяч гривень. Зразу придбали машини і передали на передову в підрозділи, де служили наш головний режисер Дмитро Гусаков і актор Олександр Ящишин.
Зараз донатів поменшало. Але ми постійно намагаємось підтримувати військових. Після кожної вистави звертаємось до глядачів із проханням долучитись до допомоги армії. Завдяки цим зборам купуємо все за запитами військових частин. От вчора, буквально, “взули” машину хлопцям із ППО. Сьогодні приїхали бійці іншого підрозділу — купили їм інструменти для ремонту спецавтомобіля.
Крім того, співпрацюємо з театрами-партнерами із гарячих регіонів — Миколаївської, Харківської і Херсонської областей. Наприклад, презентували потужний генератор під час масованих обстрілів Харкова. Допомагаємо фінансово херсонським колегам, які досі працюють в укритті.
– А як із гастролями під час повномасштабної війни?
– Хоч війна суттєво вплинула на наші плани, як і більшості українців, ми гастролюємо і по Україні, і за кордон. Бували в декількох містах Польщі, возили невмирущу класику — “Кайдашеву сім’ю”. Також брали участь у фестивалі “Схід-Захід” у Кракові, який проводить українсько-польська організація для підтримки українців. У іспанську Барселону в 2024 році їздили з унікальним грантовим проєктом нашої авторки Марини Бортник-Гулеватої “Маріуполь — надія на світанок”. У цій інтерактивній п’єсі, за задумом, події відбуваються в укритті “Азовсталі”, де в одному місці збираються люди різних поглядів і соціальних прошарків, але з однією метою — вижити.
– Як іноземці сприймають такі постановки?
– Емоційно. Для іспанців, наприклад, організували онлайн-переклад. Важливо, що вони бажають нам перемоги над росіянами. Після вистави підходили, спілкувались, підтримували. Захоплювались нашим бажанням донести всій міжнародній спільноті українські традиції, українську культуру, нашу ідентичність.
– Поговорімо про репертуар. Що переважає — класика чи сучасне?
– У репертуарі Хмельницького муздрамтеатру — 34 вистави: 18 вечірніх, які відбуваються на великій сцені, 8 — на малих сценах, 8 — дитячих. У них задіяні 45 акторів. Це комедії, драми, класика, твори новітніх авторів. Маємо постановки класичних творів у сучасній інтерпретації. Репертуар має врівноважувати. А комедії мають бути такими, щоби полегшити психічний стан людини.
– Ви сказали, що частина вистав — дитячі. Навіщо дорослому театру дитячі вистави?
– Поясню. Так поділений театральний вік дитини. Наші партнери — Хмельницький театр ляльок — працюють здебільшого з дітками дошкільного віку, молодшого шкільного. А трохи старші діти вже, можна сказати, наш контингент. Наші вистави враховують потреби освітньої програми. “Кайдаші”, “Енеїда”, “За двома зайцями”, “Ой не ходи, Грицю…” – це все твори драматургів, яких вивчають у школах. Візуалізація подій і сюжету допомагає краще сприймати твір.
– До слова, “Енеїда” у сучасній постановці Хмельницького муздрамтеатру не всім імпонує.
– Розумію. Це складний матеріал, навіть в оригіналі. А ми ще й поєднали легендарний твір Івана Котляревського із нинішніми реаліями і сучасними технологіями. Додали модерну, потужної хореографії, світлові та музичні фони. Скажімо, у сцені битви режисер спеціально передбачив багато гулу. Я вважаю, вийшло досить атмосферно.
Який головний меседж цієї постановки? Показати, що минули сотні років, а українська нація, як свого часу Еней, проходить зараз важкий шлях становлення. Як наші воїни героїчно протистоять ворогові, так і в “Енеїді” козаки борються з самими богами за свободу. І врешті — перемагають.
Така постановка “Енеїди” — єдина в Україні. Це комерційний проєкт. Знайти режисера для неї було тим ще квестом. Погодився режисер із міста Суми Дмитро Некрасов. Він зробив колосальну роботу. І вже в перший день прем’єри ми мали аншлаг.
У тому й суть театру, щоби дати можливість глядачеві вибирати. Догодити всім нереально. Критика буде завжди. Тому що глядач різний. З кожною виставою ми стаємо кращі, пристосовуємось, щоби дотягнутись до європейських стандартів. Максимально працюємо в пошуках грантових програм, стараємось зарекомендувати себе як партнер з високим ступенем довіри. І моє завдання, як керівника, зробити все можливе для цього.
– Як відбираєте твори для репертуару?
– Аналізуємо, що актуально, а що підлягає списанню. Так, є така процедура — списання неактуальних постановок. Реквізити для них, якщо вони ще придатні, переробляємо для інших вистав. Костюми зберігаємо в архіві. Далі обговорюємо, які популярні теми наразі і як це буде виглядати на сцені.
От наприклад, на сцені “Антракт” іде вистава Марини Смілянець “Борщ. Мій рецепт виживання”. Про важкі і дуже чуттєві події під час окупації Бучі та Ірпіня, близькі для кожного українця переживання, як і борщ — улюблений харчовий код української нації.
А є й соціальні вистави, такі як “Васьок “Go!”. Про проблеми булінгу в школі, як важко підліткам пережити цькування.
Зараз репертуар здебільшого з українського класичного матеріалу. Популярністю користуються “Ніч перед Різдвом”, “Кайдаші”, “Як наші діди парубкували”, “За двома зайцями”, “Украдене щастя” та інші. А нові прем’єри ми традиційно готуємо до Міжнародного дня театру (відзначається щорічно 27 березня — прим. авт.).
– Можете поділитись? Попередній анонс…
– В розробці дві вистави. Перша за п’єсою одного з корифеїв українського театру Марка Кропивницького “Пошились у дурні”. Комедія маловідома. Наша назва “Хто кого”. За сценарієм, два пана хотіли перехитрити один одного, а в результаті обоє перемудрили і пошились у дурні. Це буде осучаснена постановка, з сучасними костюмами, декораціями. Впевнений, що глядачеві сподобається.
Друга — “Ромео і Джульєтта”. Зараз ведемо домовленості із тим самим режисером, який ставив “Енеїду”. Усі карти розкривати не буду, скажу лише, що цей світовий класичний твір буде стилізований теж під сучасне сприйняття.
– Запрошуватимете акторів із інших театрів?
– У нас достатньо своїх професійних акторів. Роль, як правило, підв’язується до конкретного актора. Якщо в оркестрі можна поставити крісло під інструмент, незалежно від того, який музикант туди сяде, то у в театрі роль залежить від людини. Буває, що глядачі приходять на гру саме цієї людини.
Загалом, над кожною постановкою працює величезний колектив — це акторський склад, солісти, балет, оркестр. Крім того, багато різних відділів — творчих і технічних. Вистава — це не лише актори, яких ви бачите на сцені. Театральне мистецтво включає клопітку роботу режисера, художників, швачок, столярів, макетників, фахівців зі звуку і світла й так далі. Щоби вистава була яскрава, цікава, мобільна, і її можна було завезти в будь-яке місто. Це як мінізавод. Починається все з ідеї, а закінчується… закінчується прибиранням залу після вистави.
– Часто глядачі смітять?
– Буває, що залишають якісь папірці, пляшки з-під кока-коли. В межах допустимого, скажімо. Все ж таки ми комунальний театр, і люди приходять різні. Але я хотів би подякувати нашим глядачам за дотримання чистоти, за те, що не використовуємо ніякої хімії після вистави (посміхається…).
– Ви особисто відвідуєте спектаклі?
– Так. Часто. Люблю ходити разом із дружиною. В черговий раз кайфанути. Спостерігаю за реакцією залу. Занотовую в пам’яті якісь моменти, які треба удосконалити. Потім разом із колективом обговорюємо, пропрацьовуємо технічні деталі. Десь до мене дослухаються, десь ні. Я намагаюсь не впливати на творчий процес.
– Назвіть свою улюблену виставу.
– (пауза…) Це неможливо! Кожна цікава по-своєму.
– Вас не дратує, коли окремі сценки починають знімати на мобільні телефони?
– Когось може й дратує, але не мене. Згодом ті відео з’являються в соцмережах. Театр відмічають. Це ж також частина рекламної кампанії, популяризація театрального мистецтва, правда?
– Авжеж. Театр працює заради глядачів.
– Саме так! Театр — це доступно, це корисно. Це, врешті, показник високого розвитку суспільства, момент освіченості. Ми боремося за нашу драматургію, за нашу культуру, за наших письменників і героїв, які свого часу, ризикуючи репутацією і життям, вкладали багато в розвиток українського суспільства. Зараз ми повинні відстоювати це. Лише та країна виживає, яка вкладається в освіту і культуру.
Так, росіяни багато років старались, щоби ми забували свою культуру, українську мову робили мовою села. Чого гріха таїти, деякі українські театри до 2022 року мали в репертуарі здебільшого російськомовні постановки.
– І навіть у Хмельницькому?
– Ні. Але у нашій виставі “Ніч перед Різдвом” імператриця Катерина і Потьомкін розмовляють російською. Ми спеціально зберегли цю важливу деталь від Гоголя. Однак козаки, які прийшли на аудієнцію до неї, спілкуються виключно українською. Вона збентежена цим і висловлює своє невдоволення: “Што ето за наречіє?”. До того ж, наші козаки не припадають на коліна, як написано в оригіналі. А мужньо, з гордо піднятою головою стоять перед імперською особою. Тим самим даючи зрозуміти — Україну ніхто не поставить на коліна. Тож, як бачите, театр невід’ємна частина становлення національного мистецтва і нації загалом.